20 листопада ми відвідали тимчасову експозицію, присвячену пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні в Кам'янському державному історико-культурному заповіднику. Вона складається з двох виставок: "Вкрадене дитинство" та "Маски голодомору", що створені за матеріалами, наданими Національним музеєм "Меморіал жертв голодомору". Як і щороку нас зацікавила і розчулила розповідь Лариси Григорівни про жахливі сторінки історії нашої Батьківщини.
Запали свічку
Рік тридцять другий-тридцять третій – дати,
Які нащадкам варто пам’ятати:
Кривавим чоботом Вкраїною терор
Пройшов, приніс страшний голодомор.
Хотіли опустити на коліна.
Вмирала – не здавалась Україна!
Забрали все: ячмінь, пшеницю, жито –
Стогнала, та продовжувала жити.
Не доведи Господь нікому знати,
Як діток убивала рідна мати,
Рятуючи від муки, бо несила
Дивитись, як їх люта смерть косила.
Голодна смерть – пекельна, найстрашніша:
Повільна і жахлива – найлютіша!
Не витримавши, розум утрачали
І навіть людожерами ставали.
Не геноцид хіба?! Мільйони вмерлих!
Та спогади про те хотіли стерти,
Історію життя переписати
І злочин свій надійно приховати.
Але народу пам’ять непогасна
Передає знання нащадкам вчасно,
Щоб спогадів потік невпинно лився,
Щоб жах ніколи той не повторився.
Ви свічку запаліть на підвіконні,
Хай блимає-горить у кожнім домі,
У кожнім серці жевріє свічадо –
Скорботи символ, заповіт нащадкам!
Маргарита Шеверногая (Каменева)
